Гайова людмила

Гайова Людмила Володимирівна



Спосіб очистки стічних вод

Номер патенту:

Спосіб очистки стічних вод, що включає електролітичну обробку стічних вод при періодичній зміні полярності електродів, який відрізняється тим, що при зміні полярності на електроди діють магнітним полем напругою А/м протягом 5-8 хв, при цьому при зміні полярності електродів змінюють полярність магнітного поля.

Оглавление:

Тонкошаровий відстійник

Номер патенту:

Тонкошаровий відстійник, який містить зону освітлення з розміщеними в ній пакетом нахилених пластин, патрубки для підводу вихідної і відводу освітленої рідини, камеру збору і видалення осаду, який відрізняється тим, що нахилені пластини споряджені нагрівальними елементами, при цьому верхні поверхні пластин, по яких сповзає осад, покриті теплоізоляційним шаром.

Спосіб оцінки ефективності корекції оксидативного стресу при експериментальному цукровому діабеті 2-го типу

Номер патенту:



Спосіб оцінки ефективності корекції оксидативного стресу при експериментальному цукровому діабеті 2-го типу, що включає дослідження крові, який відрізняється тим, що визначають зміни тіобарбітурат-активних продуктів в сироватці крові та серці експериментальних щурів до і після корекції нікотинамідом, порівнюють з контролем і при їх зниженні оцінюють ефективність корекції оксидативного стресу.

Хлофіден-феніл-о-хлорфенілфосфорнокисла сіль ди(2-хлоретил)аміну, що має протипухлинну та протиметастазну дію

Номер патенту: 23323

Хлофіден-феніл-о-хлорфенілфосфорнокисла сіль ди(2-хлоретил)аміну, що володіє протипухлинною та протиметастазною дією та має структурну формулу:.

Процес зниження токсичної дії ізоніазиду при курсовому лікуванні туберкульозу легень

Номер патенту: 6733

Процес зниження токсичної дії ізоніазиду при курсовому лікуванні туберкульозу легень, що включає застосування ізоніазиду і піридоксину гідрохлориду, який відрізняється тим, що ізоніазид і піридоксину гідрохлорид застосовують в експериментально обґрунтованих терапевтично ефективних і малотоксичних дозах — ізоніазид 10 мг/кг і піридоксину гідрохлорид 26 мг/кг маси тіла тварини.



Протипухлинний засіб – калієва сіль 8-бромтеофіліну (бротеофін)

Номер патенту: 40511

Протипухлинний засіб – калієва сіль 8 – бромтеофіліну (бротеофін)

Про сайт

Матеріалами бази є патенти на винаходи зареєстровані на території України. Для перегляду та ознайомлення доступна інформація про авторів, датах публікації та описи винаходів.

Тут Ви знайдете моделі і креслення різних пристроїв, механізмів, пристосувань. А так само безліч способів і методів одержання, виготовлення та виробництва виробів, препаратів, матеріалів і багато чого іншого.

Архіви
Контакти

Зображення та тексти патентів отримані з файлів бази .



Ресурс є інформаційним, до патентних відомствах відношення не має.

Источник: http://uapatents.com/patents/gajjova-lyudmila-volodimirivna

Гайова людмила

Народилася 09.01.1991 р.

Напрям наукової роботи – адаптивні елементи технології вирощування і зберігання капусти цвітної в умовах Лівобережного Лісостепу України.

Основні наукові праці: має одну статтю опубліковану у фаховому виданні за напрямком досліджень, є співавтором монографії.



Розклад занять

Електронний архів

Електронний репозитарій

Електронна пошта

Архів новин

Контакти

62483, Харківська область, Харківський район, п/в “Докучаєвське — 2”

Источник: http://www.knau.kharkov.ua/gayova_l_o.html

ФОП ГАЙОВА ЛЮДМИЛА ПЕТРІВНА

Доступно після реєстрації

Доступно після реєстрації

Доступно після реєстрації



Доступно після реєстрації

Доступно після реєстрації

Доступно після реєстрації

Доступно після реєстрації

Доступно після реєстрації

Доступно після реєстрації

ГАЙОВА ЛЮДМИЛА ПЕТРІВНА

84607, ДОНЕЦЬКА М. ГОРЛІВКА ВУЛ. ** РОКІВ СРСР Б.** КВ.**

Використовуючи YouControl, ви зможете глибоко аналізувати ваших контрагентів:

Налаштувати онлайн-моніторинг ключових змін, таких як початок банкрутства або зміна директора



Знайти приховані зв’язки ваших контрагентів, зокрема компанії-”одноденки”

Переглянути наявність і термін дії ліцензій

Ознайомитись із судовими справами, якщо вони є

Источник: http://youcontrol.com.ua/catalog/fop_details//

Гайова людмила

Co-Teacher Y1 — Hamster Class



Calendar

Who: Zebras (Y1) & Donkeys (R) & Beavers (R) Where: Ice skating hall of O. Nepela When: GROUP 1: Donkeys come 8:00 GROUP 2: Beavers come 9:00 GROUP 3: Zebras come 9:00

Who: Crickets (Y1) & Hamsters (Y1) & Koalas (R) Where: Ice skating hall of O. Nepela When: GROUP 1: Koalas come 8:00 GROUP 2: Crickets come 9:00 GROUP 3: Hamsters come 9:00

Who: Seals (N) & Turtles (N) Where: KG When: come by 9:00

Copyright 2018 © Cambridge International School, Гљprkova 3,Bratislava, Call us on +

Источник: http://www.funiversity.sk/en/staff/uprkova/ludmila-kiskova



Профспiлка студентiв НМУ iм.О.О.Богомольця

Головне меню

Ви є тут

  1. Головна ›
  2. Останні новини ›
  3. Про студентів, науку, біохімію та своє життя

Про студентів, науку, біохімію та своє життя | Інтерв'ю з Гайовою Л.В

  • 1036 переглядів

Бути доктором медичних наук та не цуратися ганчірки притаманно лише завідувачу Кафедри біоорганічної та біологічної хімії НМУ ім. О.О. Богомольця. Професор та просто цілеспрямована жінка Гайова Людмила Володимирівна не лише розповіла нам про себе, а й дала корисні поради нашим студентам.

1. Коли Ви зрозуміли, що хочете присвятити своє життя біохімії? Що Вас зацікавило у цьому напрямку роботи?

Напевно, десь на другому-третьому курсі навчання в КНУ ім. Тараса Шевченка я вже чітко знала, що хочу займатися лікарськими препаратами, а точніше лікарською токсикологією. Мене цікавило вивчення не самих медикаментів чи їхнього механізму роботи, а їх побічних ефектів, адже бажала присвятити себе чомусь проміжному, а не чистій біохімії чи фармакології. Не знаю, чому так, але й до сьогоднішнього дня мені подобається цей напрям. І нові роботи, і докторська — усе зв’язане з лікарською токсикологією.

2. Чому Ви вирішили зайнятися викладацькою діяльністю, а не залишитися працювати в лабораторії?

Загалом я в лабораторії й не працювала. Закінчила «Червоний університет», виконала там дипломну роботу, яка, звісно ж, була присвячена лікарській токсикології, після чого навчалася в Інституті фармакології та токсикології. Там я отримала диплом і вступила до аспірантури. Із 1984 р. працювала молодшим науковим співробітником, а потім у 1985 р. захистила кандидатську дисертацію і буквально через декілька років стала старшим викладачем НМУ ім. О.О. Богомольця. Тоді, ще у 1989 р. я помітила, що зв’язок між наукою та роботою викладача розірваний. Тому зараз я намагаюся реалізувати його, так як чистою наукою мені ніколи не було цікаво займатися, як і просто бути педагогом.



3. З якими проблемами Ви найчастіше всього стикаєтеся і як викладач, і як завідувач кафедри біоорганічної та біологічної хімії? Чи легко Вам вдається їх вирішувати?

Не знаю чому, але з кожним днем я розумію, що все важче і важче вдається щось владнати. Оскільки будь-які проблеми пов’язані з моєю кафедрою приймаю так близько до серця, що інколи навіть доводилось плакати. Головною проблемою з якою я завжди стикаюся — це відсутність бажання добре і чесно виконувати свою роботу, як і в студентів, так і у викладачів. Напевно, саме це так сильно позначається на мені. Адже я розумію, що доки людина сама не захоче, змусити її викладати чи вивчити матеріал добре, практично не можливо. На жаль, не завжди виходить зробити все так, як хотів би в ідеалі. Це дуже важко.

4. Які зв’язки між кафедрами університету й поза ним ви налагоджуєте та які нові горизонти в біохімії відкриються перед студентом-медиком?

На сьогоднішній день ми співпрацюємо з Кафедрою гінекології №3 завдяки Євгенію Шамраю. Саме ним були створені препарати. Перший — це галаскорбін, який довгий час використовувався, та другий – аскапол. Думаю, вони й допоможуть нам розвиватися й у військовому напрямі, адже добре заживляють рани. Також маємо хороші відносити з Кафедрою Офтальмології. З Кафедрою Клінічної біохімії 6 курсу ми спільними зусиллями намагаємося відновити розірваний зв’язок між студентами, які закінчили університет та тими, хто вже став лікарем, адже вона є тим самим містком, який в основі цього лежить. У перспективі ми плануємо тісно співпрацювати зі НУБіП України.

Яку б клінічну кафедру ви не взяли: офтальмологію, кардіологію, гінекологію, все одно в їх основі лежить біохімія. Показання-протипоказання – це біохімія. Основний метод лікування пацієнта – основа основ майбутніх лікарів.



5. 2 листопада Ви разом із інтерном відвідали «Центр клітинних технологій у ветеринарній медицині» з метою підписання угоди про співпрацю у сфері досліджень стовбурових клітин. Яку користь матимуть наші студенти з цього?

Гайова Л.В.: Так, ця угода вже є підписаною. Щоправда, зараз я не можу говорити про всі тонкощі цієї роботи. Адже поки що покладений лише початок її розвитку на базі Науково-дослідницького інституту експериментальної та клінічної медицини. Цим у нас займаєтья наш новий співробітник — Ніжерадзе Костянтин Олексійович. Він має чималий досвід з культивування клітин людини та в осному сам працює над закладанням нового напрямку на кафедрі біологічної та біоорганічної хімії, тому буде краще запитати про всі деталі цієї роботи у нього.

Ніжерадзе К.О.: Справа в тому, що ця робота тільки набирає обертів. Так, для її виконання створенні вже всі необхідні умови, та й устаткування є в наявності. Але його необхідно ще встановити для початку наших досліджень й відповідно для розвитку нового напрямку кафедри, який поки що називається «Біохімічні механізми клітинної патології». Мова йде про виділення, отримання первинних культур та підтримання вторинних культур клітин шкіри пацюків й людини. І як тільки ми отримаємо хоч якісь результати, відразу ж покажемо їх нашим студентам на базі Науково-дослідницького інституту експериментальної та клінічної медицини. Сподіваюся, це станеться у найближчі декілька місяців. Тому ми вже розпочали займатися підготовкою матеріалів для введення до навчальної програми як мінімум двох тем із елементами клітинної біохімії.

6. У нашому університеті працює Науково-дослідний інститут експериментальної та клінічної медицини, тісно співпрацюєте з ним?

Ми маємо не те що тісні, а я би сказала родинні стосунки з НДІ експериментальної та клінічної медицини. Адже Натрус Л.В. не лише є професором нашої кафедри, а й одним зі співробітників цього інституту. Плюс до того, працівники закладу добре сприяють розвитку нового напрямку на нашій кафедрі. Вони надали нам чисті приміщення (боксові кімнати) та майже все устаткування, яке необхідне для виконання роботи. Саме завдяки цьому інституту ми вже можемо сміливо розпочати свої дослідження стовбурових клітин шкіри. Сподіваємося й на подальшу співпрацю та взаємодопомогу.



7. Ви писали чимало робіт по онкології, токсикології, плануєте продовжити вивчати дані теми глибше? Чи виникали думки досліджувати щось нове?

Дослідження з онкології, думаю, на деякий час призупиниться, тому що зараз займаємося розвитком нового напряму кафедри — вивченням стовбурових клітин шкіри. Але є співробітниця, яка планує писати докторську дисертацію пов’язану з матеріалами моєї експериментальної роботи. Йдеться мова про новоутворення (пухлини) та препарати, якими я займалася, одним них був 8-грундеофілін.

8. Як ви прокоментуєте свої слова-звернення до студентів: «Щас, я тільки на кафедрі домию «поли»…»?

Напевно, це всередині мене. Порядок має бути всюди. Я засідання кафедри не розпочинаю, доки не приведу все до ладу. Та й у викладацькій кімнаті систематично мию підлогу, протираю пил. І по-іншому не можу. Це вже перетворилося на якусь нав’язливу ідею. Спершу повинен бути порядок, а потім вже все інше. З персоналом (прибиральницями) я не маю ніяких проблем. Просто мені інколи легше і приємніше зробити все самій, ніж когось просити.

9. Як потрібно готуватися до Ваших пар, щоб отримати п’ятірку?



Не знаю як. Ви ж всі різні. Одні — дуже здібні, але ліниві, інші навпаки — слабші, але своїм старанням та впертістю досягають більшого, ніж перші. А бувають діти, які відразу все схоплюють. Потрібно бути психологами. Я не можу сказати, що біохімія — складна наука. Вона, як органіка — дуже логічно вибудована дисципліна. Найлегше у фізиці — запам’ятати якийсь постулат, і його відразу застосувати, а в біохімії та органіці вже ні часу, ні бажання не буде повернутися до тієї чи іншої теми. У вивченні цих предметів повинна бути чітка систематизація. Потрібно хоч 15 хвилин в день, просто посидіти та вникнути в матеріал, а не зубрити. Заучування Вам точно не допоможе! Це не анатомія чи гістологія, а чітка залізна логіка, яка вимагає і час, і розуміння того, що ти вивчаєш. Старання та бажання зрозуміти той чи інший процес є головними у вивченні біохімії та органіки. Я навіть за це вже можу ставити 5. Правда, таке стається не часто, на жаль.

10. Чи можливо підготуватися до модуля за ніч?

Думаю, ні. Незважаючи на те, змінюється зараз навчальна програма, чи ні. У кожного предмету чи науки є свої цілі, задачі. У біоорганічної хімії — уявити структуру, наприклад якось білка, і це не для того, щоб ви все пам’ятати до кінця свого життя. А щоб плавно перетекти в біохімію, яка покаже біологічну роль кожної сполуки. Ми, викладачі, поставили собі за мету не «засмітити» голову студента органікою чи біохімією, а показати ті приклади, які він зустрічатимете кожен день будучи лікарем. Засвоїти таку кількість інформації за короткий час не легко, тому, звісно, за ніч неможливо це все вивчити.

11. Якщо студент не розуміється у вашому предметі, він стане справжнім лікарем? Як знання біохімії допоможе медику в лікуванні пацієнта?

Напевно, ні. Розумієш, все повертається до перших питань. Не важливо хто він: хірург, кардіолог чи онколог. Робота будь-якого лікаря розпочинається із аналізу біохімічних показників пацієнта для встановлення діагнозу, а після того вже й назначається курс лікування тої чи іншої хвороби із застосуванням певних препаратів. Тому, думаю, без знань біохімії дуже важко поставити правильний діагноз.

12. А якою ви були студенткою?



Я, напевно, була дуже старанною студенткою. Добре закінчила школу. Потім незважаючи на те, що мама бачила мене лікарем, я вступила до теперішнього КНЕУ ім. Вадима Гетьмана за бажанням тата. Він вважав економіку основою основ. Провчившись там рік, зрозуміла, що це не моє. І я перевелася до КНУ ім. Т.Г.Шевченка відразу на 2 курс біологічного факультету, щоб не втрачати час. А для цього мені прийшлося здавати велику різницю, близько 8 екзаменів та 16 заліків. Так як батько займав певні посади, була я тихою і трішки забитою дитиною. Завжди вела себе скромно, щоб не дай Бог, про мене хтось щось погане подумав. Напевно, я такою й залишилася, правда, стала більш бойовою.

13. Чи бажали б Ви щось змінити у навчальному процесі наших студентів? Що б це було?

Я би нічого не міняла. Перед тим як щось зруйнувати, потрібно знати що ти хочеш на цьому місці побудувати. Якби я була студенткою, то мене б влаштовувало все абсолютно.

14. В нашому виші були введені платні відробки «нб». Як ви до цього ставитеся? Як думаєте наскільки покращиться якість вивчення матеріалу студентом?

Я дуже пряма та законослухняна людина. Якщо ввели платні відробки «нб», значить у цьому є «резон». Напевно, все ж виникла необхідність в якомусь важелі управління студентами, які маючи більше 7 пропусків, продовжують гуляти далі, незважаючи на всі вмовляння та попередження викладачів.



Мені здається, потрібно, щоб пройшов якийсь час, і тоді все буде зрозуміло. З одного боку вас треба вчити, а це і є елементом навчання, якщо по-іншому до вас ніяк не достукатися. А з іншого — як і викладачі, так і студенти можуть почати зловживати даним нововведенням. Тому я не знаю добре це, чи погано. Все одно треба пробувати щось нове, бо якщо сидітимеш, склавши руки, ніколи нічого не вийде.

15. Часто Ви використовуєте знання з біохімії в побуті?

Я навіть не замислюючись кажу ні. Про таке я вдома забуваю, і це погано. Лише коли мій чоловік запитує в мене про щось суттєве, тоді я вже починаю задумуватися вірно це, чи ні, корисно чи шкідливо. Що ж стосується лікарських препаратів, зазвичай беру те, що мені допомагає. Просто не вистачає на це все часу.

  • Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Коментарі

Читай також

Контакти

Популярне

Корисні посилання

Запам’ятайте: права не отримують, їх виборюють!

Источник: http://profkom-nmu.kiev.ua/news/pro_studentiv_nauku



КВАТРО, ООО

Хотите отредактировать информацию?

Адрес:

03680 г. Киев, б-р Вернадського, 36

Телефон:

Контактное лицо :

Гайова Людмила Миколаївна

Хитрий Виктор Владимирович — директор

Гайова Людмила Николаевна



Регистрационный номер предприятия :

Информация о предприятии :

Количество сотрудников: 14

Год основания: 1999

О компании

Основной вид деятельности – производство и продажа мебели на металлических каркасах.



учебных и общественных заведений;

Товары/Услуги

Товары/Услуги

Компания непосредственно производит

Виды экономической деятельности

Мебель, продажа мебели, купить, мебель под заказ (Киев, Украина)

Зарегистрируйтесь или войдите для редактирования предприятия

Зарегистрируйтесь или войдите для просмотра заказов и сообщений

Источник: http://kvatroplus.biz-gid.ru/



Гайова Людмила Володимирівна. Експериментально-теоретичне дослідження ефективності застосування препаратів вітаміну групи В 6 при інтоксикації ізоніазидом : Дис. д-ра наук: 14.03..

Актуальність теми. Найбільш актуальним аспектом проблеми боротьби з туберкульозом є пошук шляхів підвищення ефективності хіміотерапії. Розробка ефективної хіміотерапії включає важливі етапи – вивчення та впровадження раціональної антимікобактеріальної терапії, раціонального та контрольованого дозування антимікобактеріальних препаратів, індивідуалізованого підходу, корекції хіміотерапії з врахуванням умов, що сприяють зміні властивостей мікобактерій

(Ю.И. Фещенко, 1996; Наказ МОЗ України №499, 2003).

Сучасний патоморфоз туберкульозу привів до значного зниження ефективності лікування хворих. В середньому за останнє десятиріччя знизилися показники закриття порожнин розпаду, припинення бактеріовиділення (15%, 14% відповідно) (Ю.І. Фещенко, В.М. Мельник, А.В. Коблянська, 2003). Ефективність лікування вперше виявленого туберкульозу (без розпаду в легенях та без бактеріовиділення) при термінах лікування 8-10 місяців складає до 45%. Ефективність лікування хворих з лікарсько-резистентним туберкульозом знаходиться в межах від 8% до 29%.

В разі нераціональної хіміотерапії виникають умови появи резистентних та залежних від антимікобактеріального препарату форм мікобактерій. При застосуванні малих доз препаратів збільшується частота розвитку резистентності, ніж при застосуванні оптимальних доз. В той же час при підвищенні дози можуть зростати і рівень стійкості бактеріальної культури, і токсичні прояви. Тобто, ефективність лікування знаходиться в залежності від концентрації антимікобактеріального препарату, що застосовується для лікування (Ю.И. Фещенко, 1996;

Ю.И. Фещенко, В.М. Мельник, 1998; Ю.І. Фещенко і співавт., 1998;

Ю.І. Фещенко, В.М. Мельник, А.В. Коблянська, 2003.).

В Україні для кожної категорії хворих на туберкульоз розроблені стандартні режими хіміотерапії, які дещо відрізняються від режимів хіміотерапії, рекомендованих ВООЗ. Стандартний режим лікування здійснюється 4-ма – 5-ма препаратами, до яких належать – ізоніазид, рифампіцин, піразинамід, етамбутол, іноді стрептоміцин впродовж перших 3-4 місяців щоденно або через день. Він передбачає довготривалий загальний курс лікування впродовж 6 місяців і більше. На сьогодні ізоніазид рекомендується використовувати в дозахмг/кг на добу, фтивазид –мг/кг на добу, піразинамід –мг/кг, стрептоміцин – 16 мг/кг, етамбутол –мг/кг на добу (Г.Б. Соколова, 2000). Дані літератури свідчать про неефективність стандартного режиму терапії деструктивного туберкульозу у хворих, лікованих стандартизованою комбінацією ізоніазид + рифампіцин + піразинамід + етамбутол, оскільки після закінчення інтенсивної фази лікування, за звичай, спостерігалося довготривале бактеріовиділення, що потребує обов’язкової корекції хіміотерапії і подовження терміну лікування.

Аналіз сучасних режимів хіміотерапії туберкульозу показує, що побічні ефекти при індивідуалізованій терапії були відзначені в 24,6% випадків та в 5-6,7% випадків вони носили не встановлений характер і вимагали відміни терапії (Г.Б. Соколова, 2001). При стандартній хіміотерапії побічні ефекти виникали у 40,2% та у 23,5% вони були не встановленої природи. Виникнення побічної дії значно ускладнює проведення антибактеріальної терапії хворих на туберкульоз, знижує її ефективність. Серед антимікобактеріальних препаратів важливе місце належить ізоніазиду, який справляє бактерицидну дію і спроможний знищити більше, ніж 90% M. tuberculosis після 7 днів застосування. Незважаючи на великий досвід застосування ізоніазиду, проблема корекції побічного впливу його на макроорганізм і на сьогодні залишається актуальною. Для лікування отруєнь ізоніазидом (випадкові, суїциди та інші передозування) рекомендується вітамін В6. Відомі випадки отруєння ізоніазидом, коли піридоксин для зняття наслідків призначали в дозі 100 мг/кг – 200 мг/кг (E. Hartеman., Ph. Barre,

M. Frederich, 1983; D. Prokie, D. Trandafilovie, K. Prokie, 1984).

Усе вищезазначене потребує проведення сучасного науково обгрунтованого дослідження перспектив застосування вітаміну В6 з ізоніазидом. До теперішнього часу не розроблені кількісні оцінки захисної дії вітаміну В6 при отруєнні ізоніазидом, терапевтичної ефективності вітаміну В6 для протидії передозуванню, не проведено експериментальне обґрунтування раціональної терапії отруєнь ізоніазидом з використанням вітаміну В6.

Зважаючи на такий стан речей, вивчення перспектив застосування препаратів вітаміну В6 з метою зменшення токсичності ізоніазиду і підвищення ефективності антимікобактеріальної дії є важливою медичною проблемою.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до планів Національного медичного університету імені О.О. Богомольця в рамках науково-дослідної роботи кафедри біоорганічної, біологічної та фармацевтичної хімії і Головного управління охорони здоров’я та медичного забезпечення м. Києва “Розробка нового методу лікування хворих на туберкульоз легенів на основі ізоніазиду та його патогенетичних антидотів” № держреєстрації 0102Vвід 01.04.2002. Докторант був керівником та співвиконавцем вказаної теми.

Мета дослідження – на основі токсикологічних, фізико-хімічних та мікробіологічних експериментальних досліджень встановити антидотні властивості вітаміну В6 в умовах передозування ізоніазиду, роль вітаміну В6 у підвищенні специфічної терапевтичної активності цього туберкулостатика, провести екстраполяцію отриманих даних на вищий біологічний об’єкт.

Для досягнення поставленої мети були визначені наступні завдання дисертаційної роботи:

Виконати молекулярний дизайн ізоніазиду та різних форм вітаміну В6. Вивчити окремі молекулярні механізми дії вітаміну В6 та ізоніазиду квантово-хімічними методами.

Провести порівняльне дослідження антибактеріальних ефектів ізоніазиду та похідних вітаміну В6 в дослідах in vitro.

Встановити токсикометричні показники дії ізоніазиду та вітаміну В6 в дослідах in vivo.

Вивчити захисні властивості вітаміну В6 по відношенню до токсичних доз ізоніазиду.

Вивчити особливості фармакокінетики ізоніазиду при різних способах введення.

Провести екстраполяцію токсикометричних показників на людину.

Визначити ефективність лікування деструктивного туберкульозу морських свинок ізоніазидом та вітаміном В6 в залежності від режимів їх застосування (морфологічні дослідження).

Встановити на моделі деструктивного туберкульозу морських свинок оптимальне співвідношення доз препаратів ізоніазиду та вітаміну В6, при якому специфічне та неспецифічне ураження органів (легень, печінки, нирок, селезінки) виявиться найменшим.

Провести експериментально-теоретичне обґрунтування раціонального застосування ізоніазиду та вітаміну В6 для лікування експериментального деструктивного туберкульозу морських свинок.

Запропонувати новий метод лікування хворих на туберкульоз легень.

Об’єкт дослідження – вивчення залежності ефективності лікування деструктивного туберкульозу морських свинок ізоніазидом та вітаміном В6 від режимів їх застосування.

Предмет дослідження – ефективність застосування препаратів вітаміну В6 в умовах інтоксикації ізоніазидом та при лікуванні експериментального деструктивного туберкульозу морських свинок – захисні властивості вітаміну В6 по відношенню до токсичних доз ізоніазиду; мінімальні пригнічуючі концентрації при сумісній дії ізоніазиду та вітаміну В6 на мікобактерії туберкульозу, токсикометричні показники для 4-х видів тварин та екстраполяція їх на людину; морфологічні зміни в органах морських свинок, лікованих різними режимами хіміотерапії; ефективність лікування деструктивного туберкульозу морських свинок ізоніазидом та вітаміном В6 в залежності від режиму їх застосування.

Методи дослідження – токсикологічні, фармакологічні, фізико-хімічні, статистичні, математичні, квантово-хімічні.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше систематизовано, теоретично обгрунтовано та досліджено залежність ефективності лікування деструктивного туберкульозу морських свинок ізоніазидом та вітаміном В6 від режимів їх застосування.

Вперше показана наявність протитуберкульозної активності піридоксальфосфату та піридоксину на основі логіко-комбінаторного підходу з використанням дескрипторних підструктур відомих протитуберкульозних препаратів – ізоніазиду, фтивазиду, салюзиду, протитіонаміду, пара-аміносаліцилату натрію та антибіотика рифаміцину SV.

Вперше виявлена здатність піридоксин гідрохлориду та піридоксальфосфату гальмувати ріст культури Мусоbасtеrіum tuberculosis в дослідах in vitro. Показана синергічна пригнічуюча дія піридоксин гідрохлориду та піридоксальфосфату у їх сполученнях із ізоніазидом на штам H37Rv.

В результаті проведених модельних досліджень з залученням квантово-хімічних методів були встановлені три можливих шляхи впливу вітамінів В6 на посиленні протитуберкульозної дії ізоніазиду та його токсичних проявів:

– за рахунок гідразидної групи ізоніазид здатний конкурувати з

-амінокислотами в їх реакціях з піридоксалем та піридоксальфосфатом, втручаючись у процес переамінування амінокислот та призводячи до його порушення;

– доведена можливість утворення міжмолекулярних комплексів та гідразонів ізоніазиду з молекулами вітамінів В6 за їх енергетичними характеристиками;

– молекули ізоніазиду та вітамінів групи В6 здатні легко утворювати вільні радикали при взаємодії з окислювачами.

Вперше експериментально доведені захисні властивості вітаміну В6 по відношенню до токсичних доз ізоніазиду.

Екстраполяція токсикологічних показників (ЛД50, Limac, ОБРВ) з чотирьох видів тварин на людину показала, що для 5% розчину піридоксин гідрохлориду вони складають 8960; 127; 1254 мг/кг відповідно, та для 10% розчину ізоніазиду – 1249, 19, 175 мг/кг відповідно.

Фармакокінетичними дослідженнями встановлено, що абсолютна біодоступність ізоніазиду при введенні per os є більшою, ніж при інгаляційному шляху введення.

В дослідах на морських свинках вперше встановлено, що ефективність лікування деструктивного туберкульозу препаратами ізоніазидом та вітаміном В6 обумовлена в значній мірі оптимальною дозою вітаміну В6 та залежить від співвідношення доз обох препаратів. Вперше визначено оптимальний режим хіміотерапії деструктивного туберкульозу морських свинок, при якому специфічне та неспецифічне ураження органів морських свинок (легень, печінки, нирок, селезінки) було найменшим, а саме оптимальним є співвідношення доз (доза ізононіазиду + доза піридоксин гідрохлориду: 64 мг/кг + 28 мг/кг;

10 мг/кг + 50 мг/кг; 10 мг/кг + 28 мг/кг).

Результати досліджень поглиблюють існуючі уявлення про застосування препаратів вітаміну В6 з метою зменшення токсичності і підвищення ефективності лікування деструктивного туберкульозу в умовах фармакотерапії ізоніазидом.

Новизна одержаних даних підтверджена деклараційним патентом України на корисну модель: “Процес зниження токсичної дії ізоніазиду при курсовому лікуванні туберкульозу легень”.

Практичне значення одержаних результатів. Проведена кількісна оцінка захисної дії вітаміну В6 при отруєнні ізоніазидом (величина захисного індексу ЗІ у діапазоні 2,5-4,6). Визначена ефективність вітаміну В6 при передозуванні ізоніазиду. Доведено, що вітамін В6 у дозі 0,1 ЛД50 запобігає розвитку небажаних наслідків впливу токсичних доз ізоніазиду. Одержані дані оптимального співвідношення доз препаратів (ізоніазид 10 мг/кг + вітамін В6 26 мг/кг) експериментально обґрунтовують підвищення дози вітаміну В6 в 5 разів у порівнянні з прийнятою в клініці при лікуванні деструктивного туберкульозу. Запропонований новий метод лікування хворих на туберкульоз легень.

За результатами проведених досліджень опубліковано методичні рекомендації для наукових і педагогічних працівників, лікарів-фтизіатрів, гістологів, морфологів, які займаються проблемами лікування хворих на туберкульоз, а також для студентів, інтернів і курсантів.

Результати проведених досліджень впроваджено в науково-педагогічну діяльність кафедри фтизіатрії і пульмонології, кафедри біоорганічної, біологічної та фармацевтичної хімії Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, кафедри фтизіопульмонології Одеського державного медичного університету.

Особистий внесок здобувача. Особистий внесок здобувача полягає в проведенні патентно-інформаційного пошуку, розробці ідеї та програми досліджень, плануванні експериментальних досліджень, здійсненні аналізу результатів токсикологічних, мікробіологічних, морфологічних, фармакокінетичних, факторного аналізу, квантово-хімічних досліджень та їх узагальненні, статистичної обробки експериментальних даних, здійсненні формування атласу рівнів ураженості органів морських свинок в умовах експериментального туберкульозу, лікованих сумісним використанням різних співвідношень доз ізоніазиду та вітаміну В6, формулюванні основних положень та висновків. Дисертаційна робота є самостійною завершеною науковою працею.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації оприлюднено на ІІ Національному з’їзді Фармакологів України “Фармакологія 2001 – крок у майбутнє” (м. Дніпропетровськ, 2001); ІІ з’їзді Токсикологів України, науково-практичній конференції “Наукові основи експериментальної та клінічної токсикології”, (м. Київ, 2004), на нараді спілки фтизіатрів та пульмонологів України, (м. Київ, 2006); на наукових семінарах: в Інституті фтизіатрії і пульмонології АМН України (м. Київ, 2005, 2006); на кафедрі біоорганічної, біологічної та фармацевтичної хімії Національного медичного університету імені О.О. Богомольця (м. Київ, 2006); на кафедрі фармакології Національного медичного університету імені О.О. Богомольця (м. Київ, 2005); в Інституті фармакології та токсикології АМН України, (м. Київ, 2006).

Публікації. За результатами дисертаційної роботи опубліковано 20 статей у фахових журналах, рекомендованих ВАК України, із них 4 самостійні, 6 тез з’їздів, 1 патент України на корисну модель, 1 методичні рекомендації.

Ефективність хірургічного лікування гострого гнійного перитоніту при застосуванні антиоксидантної терапії (експериментально-клінічне дослідження)

Протипухлинні властивості поліплатиллену та ефективність його застосування при лікуванні хворих на розповсюджені форми раку шлунка, підшлункової залози, легені (експериментальне і клінічне дослідження).

Ефективність застосування вібротерапії і м’яких мануальних технік у хворих на дорсалгії за результатами клініко-інструментального дослідження і комп’ютерного нейрометамерного аналізу

Ефективність санаторно-курортного лікування дітей, хворих на рецидивуючий бронхіт, з застосуванням радонових ванн та інгаляцій тіотриазоліну і N-ацетилцистеїну (клініко-експериментальне дослідження)

Вивчення ефективності застосування препарату Ербісол у лікуванні хворих на хронічні гепатити

Клініко-експериментальне обгрунтування та оцінка ефективності застосування препаратів системної ензимотерапії в лікуванні хворих на хронічний гнійний гайморит

Особливості перебігу ішемічної хвороби серця з постінфарктним кардіосклерозом у хворих із супутнім цукровим діабетом 2-го типу та ефективність застосування препаратів із антиоксидантними властивостями

Клініко-експериментальне обгрунтування та оцінка ефективності застосування препаратів системної ензимотерапії в лікуванні хворих на хронічний гнійний гайморит

Клініко-експериментальне обгрунтування ефективності застосування вітчизняного препарату фламікар в лікуванні хворих на хронічні захворювання печінки

Обгрунтування та ефективність застосування нового антиоксидантного препарату "Ербісол" при важких опіках очей

Источник: http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/348919.html

Гайова людмила

Навчально-наукову лабораторію кафедри «Центр клітинних технологій у ветеринарній медицині» відвідали науковці Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця завідувач кафедри біоорганічної та біологічної хімії, професор, д.м.н. Гайова Людмила Володимирівна та інтерн Олійник Дмитро. Метою відвідин було ознайомлення з діяльністю лабораторії, обговорення перспектив співпраці та підписання угоди про співпрацю у сфері досліджень стовбурових клітин.

Гостям продемонстрували облаштування лабораторії, де культивуються стовбурові клітини, а також ознайомили з матеріально-технічним оснащенням клініки дрібних та продуктивних тварин.

Зустріч пройшла продуктивно, що вселяє надію на подальшу колаборацію.

Источник: http://nubip.edu.ua/en/node/26118

Національний музей народної архітектури та побуту України на відтинку свого 40-річчя – Павло ФЕДАКА

Минуло 40 років з часу заснування в Києві Музею народної архітектури та побуту України – найбільшої національної скарбниці традиційної культури українського народу. На нинішній день Музей має високий статус Національного і належить не тільки до найбільших, але за визнанням вітчизняних і зарубіжних фахівців, і до найкращих музеїв світу.

Ідея створення музею скансенівського типу, тобто комплексного відображення народної культури українців у натуральному або близькому до натурального, природному середовищі, вже у період хрущовської відлиги порушувалась науковою і творчою інтелігенцією України, зокрема такими визначними вченими, письменниками, громадськими і культурними діячами як Максим Рильський, Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Ванда Василевська, Олександр Касименко, Петро Юрченко, Борис Патон, Григорій Логвин, Костянтин Гуслистий, Микола Сиваченко, Федір Шевченко, Михайло Брайчевський, Олесь Силін, Юрій Хохол, Віктор Самойлович, Петро Костирко, Іван Гончар та інші.

З середини 1960-х років розпочалося будівництво Переяслав-Хмельницького та Ужгородського скансенів. Тоді ж у серпні 1965 р. відомі українські вчені і культурні діячі за ініціативою архітектора Сергія Верговського (Михайло Брайчевський, Іван Гончар, Михайло Дерегус, Олесь Кусенко, Михайло Лисенко, Георгій Майборода) опублікували у “Літературній Україні” відкритий лист про необхідність створення національного музею народного будівництва і побуту просто неба, який став виявом патріотичної громадської ініціативи, духовною засадою на шляху до заснування всеукраїнського музею народної культури.

Нагадаємо, що на той час вже закінчилася хрущовська відлига, а згодом розпочалися політичні репресії супроти української інтелігенції. Як могло статися, що саме в той період розпочалася конкретна робота по створенню визначного осередку української культури та національної ідентичності – і досі залишається загадкою. Ще більшою загадкою є те, як могли підтримати ідею створення “української іриденти” тодішні керівники України О.Корнійчук, П.Шелест, В.Щербицький, О.Ляшко, І.Лутак, Ф.Овчаренко та інші, які, без сумніву, були вірними ленінцями і не могли без згоди Москви зробити жодного, в національно-культурному вимірі, кроку?

Більшість людей, які брали участь у створенні музею, називають визначну роль у цьому процесі тодішнього заступника Голови Ради Міністрів України Петра Тимофійовича Тронька, який водночас очолював потужну на той час громадську організацію – Українське товариство охорони пам’яток історії і культури. Як, у який спосіб він зумів переконати партійне керівництво Української РСР у необхідності створення музею української традиційної культури, достеменно знає хіба що сам Петро Тимофійович.

У той же час очевидно, що кращих представників української інтелігенції спонукали до активних дій почуття великої відповідальності за долю пам’яток українського народу, які невблаганно зникали з лона землі, бажання за всяку ціну зберегти для нащадків світ предків, красу рідної землі, пам’ять про давню Україну, яка, незважаючи на жорстокі удари долі, нищівні війни, етноциди та геноциди зуміла пронести крізь віки свої традиції, багату культуру, давши світові геніальних вчених, поетів, малярів, архітекторів, музик, співаків, акторів, вишивальниць, різьбярів, гончарів.

6 лютого 1969 р. Рада Міністрів УРСР прийняла Постанову за № 105 “Про створення Державного музею народної архітектури та побуту Української РСР”, якою передбачалося розмістити Музей у мальовничій місцевості біля села Пирогів Києво-Святошинського району Київської області та було доручено Міністерству культури, Академії Наук, Держбуду України, Українському товариству охорони пам’яток історії і культури розробити завдання на проектування Музею. Проект було розроблено Київським науково-дослідним проектним інститутом містобудування, а 18 травня 1970 р. його ухвалено урядом України (співавтор Валерій Романов).

Провідна ідея проекту – відтворення і збереження, дослідження і популяризація української традиційної архітектури, народного мистецтва, промислів і ремесел тощо – повинна була реалізовуватися у контексті шести історико-етнографічних регіонів України: Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Полісся, Поділля, Карпати, Південь України, які мали розміститися відповідно до своєї географічної специфіки у відповідних етно-ландшафтних зонах, відокремлених одна від одної лісосмугами, ярами, степовими шляхами та дорогами.

Передбачалося поділити територію Музею на три функціональні зони: експозиційну – для розміщення пам’яток народного будівництва та етнографії; адміністративно-наукову – для розміщення центрального адміністративного і наукового корпусу, виставкового павільйону, ресторану на 300 місць, співочого поля на 10 тисяч глядачів, науково-дослідного інституту етнографічного музеєзнавства АН України та ін.; і виробничо-господарську – для розміщення реставраційних майстерень та будівель господарського характеру.

Планувалося також упорядкувати розташовану на території Музею унікальну систему ставків з греблями, спустити воду з потоків на колеса млинів, зробити їх таким чином діючими, створити відповідну інфраструктуру з місцями відпочинку, проведення народних свят, ярмарків, днів народних промислів і ремесел тощо.

До 1971 р. Музей знаходився у віданні Міністерства культури України, а з 31 березня 1971 р. відповідно до Постанови Ради Міністрів Української РСР №159, перейшов у відання Українського товариства охорони пам’яток історії і культури. Саме в рамках Товариства було здійснено грандіозну працю, аналогів якій в багатовіковій історії України небагато. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 5 липня 2004 р. №417 Музей передано у відання Національної академії наук України. Указом Президента України від 21 липня 2008 р. № 644/2008 Музею надано статус Національного.

14 травня 2009 р. розпорядженням Президії Національної академії наук України № 305 затверджено нову редакцію Статуту Національного музею народної архітектури та побуту України, а 02 червня Зареєстровано його відповідно до чинного законодавства.

Великим ентузіазмом та самовідданою пошуковою, науково-дослідною і науково-експозиційною роботою був позначений перший період створення Музею, 1970 – 1976 рр. Саме тоді по всій Україні були проведені численні наукові експедиції та виїзди по виявленню, дослідженню і перевезенню в Музей пам’яток житлового, господарського, сакрального будівництва, предметів побуту, знарядь праці, виробів народного мистецтва тощо. Музейним працівникам допомагали обласні і регіональні виконавчі комітети, сільські ради, органи освіти, культури та архітектури, музейні працівники, краєзнавці, активісти товариства охорони пам’яток історії і культури.

Саме в кінці 60-х – на початку 70-х років до Музею прийшла ціла плеяда молодих людей – справжніх патріотів, залюблених у рідну культуру, які на той час ще не мали високої теоретичної підготовки, а практичні навики музейної роботи та етнографічні знання здобували в численних експедиціях по українських селах, часто без транспорту, пішки доходили до віддалених сіл і присілків, знаходили знаряддя праці, побутові речі, вироби народних майстрів на горищах хат, у клунях, коморах, хлівах, перевозили їх, нерідко рейсовими автобусами або попутнім транспортом, в музей. Серед них – Станіслав Смолінський (з 1969 р.), Сергій Верговський (з 1970 р.), Світлана Щербань (з 1970 р.), Лідія Орел (з 1971 р.), Ніна Зозуля (з 1972 р.), Раїса Свирида (з 1971 р.), Віктор Крижалко (з 1970 р.), В’ячеслав Баранько (з 1970 р.), Валерій Романов (з 1970 р.), Романа Кобальчинська (з 1972 р.), згодом до цієї роботи долучилися Петро Вовченко, Надія Зяблюк, Ігор Шрамко, Тамара Василенко, Євгенія Гайова, Людмила Назаренко та інші. Позитивну роль у цей період відіграли і директор Музею Володимир Сікорський та його заступник Віктор Шмельов. Саме цьому поколінню у значній мірі завдячуємо постанням Музею, поповненням його цінними зібраннями пам’яток народної культури України.

Науково-методичну допомогу у створенні Музею надавали відомі українські вчені Віктор Самойлович (автор тематичного плану Музею, поділу його на зони, садиби тощо), Павло Жолтовський, Володимир Горленко, Микола Приходько, Яків Прилипко, Петро Костирко, Григорій Логвин, Петро Юрченко, Зоя Гудченко, Петро Макушенко, Ганна Скрипник та ін.

Очільником, натхненником і двигуном усієї роботи по створенню Музею був заступник голови Ради Міністрів України, голова Українського товариства охорони пам’яток історії і культури Петро Тимофійович Тронько. У липні 1976 р. перша черга Музею була урочисто відкрита з великим суспільним піднесенням. Це, зокрема, зони “Середня Наддніпрянщина”, “Слобожанщина”, “Поділля”, “Полісся”, в які було перевезено і встановлено понад 150 цінних пам’яток народного будівництва.

Було, в основному, дотримано науково-обґрунтованого принципу організації експозиційних зон, а саме – показу пам’яток у вигляді окремих поселень чи фрагментів поселень, характерних для того чи іншого регіону в їх органічному зв’язку з існуючим ландшафтом, та покладено в основу забудови села садибний принцип – експонування хати, двору та надвірних будівель в одному комплексі садиби.

Найбільш вдало було запроектовано і побудовано зону “Середня Наддніпрянщина” (автор проекту архітектор Валерій Романов). Крім різних типів варіантів садиб та окремих хат в композицію села органічно вписано церкву, будинок священика, шинок, сільську управу, церковно-приходську школу, тобто утворено громадський центр села. До позитиву віднесемо і те, що між двома садибами утворено прогін – місце для вигону худоби на поле, яке виглядає справді переконливо. Через яр, з другого його боку, встановлено унікальну церкву 1600 р. з села Дорогинки Київської області та ще декілька житлових і господарських будівель, в частині з яких, на жаль, досі відсутні інтер’єри. Цінні будівлі були встановлені і в експозиціях зон “Полтавщина і Слобожанщина”, (автор проекту Віктор Красенко), “Полісся” (автор проекту Сергій Верговський), “Поділля” (автор проекту В’ячеслав Баранько), в багатьох з яких було відтворено інтер’єри.

У той же час тут донині залишаються проблеми, про деякі з них буде сказано нижче.

Другий період діяльності Музею, 1976 – 1982 рр., пов’язаний з новими планами та двома значними програмами: створенням зони “Карпати” та будівництвом зони “Соціалістичного села” (пізніше вона отримала назву “Українське селох років XX ст.”).

Щодо експозиції “Карпати”, планомірне її створення розпочалося ще у 1972 р., коли відповідний науково-дослідний відділ очолив Станіслав Смолінський. Вже на час відкриття у 1976 р. інших згаданих експозицій у зоні Карпат було встановлено 17 різноманітних будівель, переважно з Закарпаття. У 1976 р. на основі генерального плану Музею, виконаного Інститутом “Київ НДПІ містобудування”, тематичного плану та проекту детального планування експозиції, підготовлених С.Смолінським, Інститутом “Укр НДІП цивільсільбуд” був розроблений техніко-робочий проект цієї експозиції (архітектори Л.Коваль та С.Смолінський). Згідно з проектом у підзонах експозиції “Гуцульщина” “Бойківщина і Лемківщина”, “Львівщина”, “Закарпаття”, “Буковина”, “Покуття”, “Опілля” мало бути встановлено понад 100 пам’яток народної архітектури; на сьогодні їх є близько 40. Великим успіхом цього експозиційного комплексу слід вважати створення експозиції “3акарпаття”, урочисто відкритої влітку 1982 р. П.Т.Троньком. Поважний внесок у її створення зробили, крім С.Смолінського, Романа Кобальчинська, Михайло Дешко, Олена Упітіс, Євгенія Гайова та інші. Дуже вдало використано рельєф місцевості, в який органічно, у вигляді ланцюговоподібного поселення, вписано садиби, окремі хати, господарські будівлі, водяний млин тощо з низовинних, передгірних, лемківських і бойківських поселень краю. Композиційної довершеності надає експозиції Покровська церква 1792 р. з села Канора лемківсько-бойківського стилю. Про окремі невирішені проблеми зони “Карпати” скажемо згодом.

У 1976 р. за завданням партійного керівництва України було прийнято Постанову Ради Міністрів України про створення в Музеї зони нового (соціалістичного) українського села. У 1979 р. ця зона була відкрита. Цей небачений досі у практиці музейного будівництва крок був зумовлений, очевидно, наміром вищих партійних очільників застрахуватися від звинувачень в замилуванні старовиною, побутовим етнографізмом, які неминуче асоціювалися з буржуазним націоналізмом. Підкреслення соціального боку, досягнень радянської доби, радянського способу життя тощо виводило керівників України з-під критики, хоча і в самому політбюро, очевидно, не було одностайності, про що свідчила непримиренна і послідовна боротьба секретаря ЦК В. Маланчука з проявами українського буржуазного націоналізму.

З відстані часу можна спробувати дати оцінку й цієї експозиції (автор проекту Микола Ходаківський). З одного боку, досить вдалим можна вважати розміщення хат і окремих садиб вздовж експозиційної дороги, на час встановлення копій оригіналів – у яблуневому саду, з дотриманням у більшості з них народних традицій у плануванні, оздобленні та функціональному ужиткуванні, широкому використанні в інтер’єрах виробів народного мистецтва, меблів місцевого виробництва тощо. З іншого боку, з плином часу, нефахова діяльність залучених до створення цієї експозиції дендрологів, котрі домоглися висадження значної кількості екзотів та нехарактерних для того чи іншого регіону дерев, що згодом, внаслідок росту, у значній мірі спотворили цю експозицію, є прикладом того, як важливо залучати до творення експозицій фахівців, а не випадкових людей. З часом ця зона з різних причин втратила потік відвідувачів і такою, слабо або майже не відвідуваною, вона залишається донині. Спроба залучити з патріотичних міркувань до участі в ремонтних роботах, культурних заходах тощо обласні земляцтва, до складу яких входять відомі в Україні люди, та раз на рік проводити Дні сільського (зеленого) туризму виглядають хоча й привабливими, але епізодичними, з різними підходами і розумінням, без загального концептуального бачення.

Третій період діяльності Музею, з 1983 р. пов’язаний із запровадженням в його експозиціях народних свят і обрядів (ініціатором цієї справи була старший науковий співробітник музею Лідія Орел), початком будівництва зони “Південь України”, підзони “Буковина”, продовження інтенсивного збору експонатів. У той час поповнили колектив Ірина Денисюк, Ірина Несен, Олена Громова, Віра Максим та інші.

На нинішній день зібрання Музею нараховують понад 70 тисяч цінних експонатів з ділянки народної культури різних регіонів України, зокрема, унікальні колекції народного одягу, давні знаряддя землеробства, різноманітні технічні пристрої, гончарні вироби, кахлі, музичні інструменти, мальовані і різьблені скрині, розписи, ікони, писанки, витинанки та ін. В цій царині треба відмітити самовіддану пошуково-збиральницьку роботу, особливо уі роки, науковців музею Лідії Орел, Світлани Щербань, Станіслава Смолінського, Сергія Верговського, Раїси Свириди, Надії Зяблюк, Ніни Зозулі, Людмили Назаренко, В’ячеслава Баранька, Валерія Романова, Романи Кобальчинської, Ігоря Шрамка та інших. Пошукова робота продовжилася і в 90-і роки XX ст., і в перше десятиліття XXI ст., щоправда, не з такою інтенсивністю і не з таким запалом, як це мало місце в перші двадцять років діяльності Музею.

Набуто досвід щодо проведення традиційних свят, днів промислів і ремесел. З численних свят і днів народних майстрів (цього року їх проведено в Музеї понад 20) особливою популярністю користуються саме ті, які основані на глибоких народних традиціях і ще зберігають у значній мірі елементи автентики, тобто органічно пов’язані із змістом самої експозиції Музею. Це, зокрема, свято Різдва з колядами, свято Великодня з веснянками, Івана Купала, Косовиця, Жнива, Осінь весільна та інші.

На жаль, у цей період було ліквідовано проектно-реставраційні майстерні Музею, чим завдано великого удару по важливій ремонтно-реставраційній роботі.

За час існування Музею науковими працівниками опубліковано сотні наукових і науково-популярних статей, розроблено багато путівників, буклетів по музейних експозиціях, видано десятки книжок, одна з яких вийшла щойно і є достойним подарунком на 40-річчя Музею, – це книга “Скарбниця народної культури України” авторства Лідії Орел.

Є значні досягнення й на інших ділянках діяльності Музею,зокрема, культурно-просвітницькій. В останній час з’явилися і реальні благодійники Музею, серед яких і фонд “Розвитку України”, за кошти якого відреставровані окремі пам’ятки, влаштовано водогін та дорогу в зоні “Поділля”, придбано два пожежні автомобілі та інше. За це ще раз висловлюємо Фонду нашу щиру подяку.

В Музеї накопичилося й чимало проблем, які є наслідком як об’єктивних причин (недостатнє фінансування, відсутність коштів на важливі ділянки музейної роботи), так і суб’єктивних (не завжди правильно розкладені в різні періоди акценти щодо першочергових завдань).

По-перше, досі відсутній генеральний план розвитку Музею, без якого основна діяльність виглядає не завжди системною, із частою зміною акцентів щодо першочергових, найважливіших завдань і планів роботи та розвитку наукової діяльності.

Незавершеною залишається зона “Полтавщина і Слобожанщина”, хоча перевезені і встановлені тут 53 пам’ятки народного будівництва та інтер’єри більшості з них заслуговують справді високої оцінки. Однобічна забудова вулиця тут зумовлена тим, що з другого її боку знаходяться оселі мешканців села Пирогів, відселення яких не здійснено й досі і ця перспектива виглядає досить сумною. Зав’язати композиційно фрагмент села хоча б частково можливо б шляхом встановлення тут церкви, яка стала б архітектурною домінантою і крім цього сполучила б дещо розірвані між собою Полтавщину і Слобожанщину, та перевезення і встановлення з протилежного від забудованого боку регіону Полтавщини ще хоча б кількох садиб. Це ж стосується й експозиції Слобожанщини, в якій встановлено всього дві садиби – обидві з Луганщини. А належало б мати садиби, скажімо, з Харківщини та інших регіонів цього самобутнього краю.

Звичайно, якби в той час знати, що справа повернеться таким чином, зону “Полтавщина” можна було будувати на п’ятдесят – шістдесят метрів північніше і тоді було б створено можливість забудувати вулицю з обох боків, створити громадський центр з церквою, школою, іншими будівлями.

На початковому етапі створення знаходиться зона “Південь України” (автор проекту архітектор Петро Лошак), у якій встановлено всього одну садибу із шести структурних одиниць, хату й комору; у незавершеній стадії тут знаходиться вітряк, а у заскладованому вигляді – хата з Донеччини. Незважаючи на сусідство з оселями пирогівчан, цю зону реально значно розширити, встановити в ній ще 4-5 садиб, козацький курінь та окремі громадські будівлі. Порівняно з зоною Слобожанщини, тут є деякі внутрішні резерви території, через що продовження і завершення експозиції цієї зони, цікавої з погляду етнографії та важливої в історичному, етнокультурному та етнополітичному аспектах, є одним з першочергових завдань Музею.

Незавершеною залишається і зона “Карпати”. Зокрема, на початковому етапі перебуває, по суті, забудова підзони “Буковина”, в якій встановлено всього п’ять пам’яток народного будівництва, в той же час існуюча в цій підзоні територія, до того ж надзвичайно мальовнича, дозволяє розширити експозиції самобутнього буковинського краю. Це ж стосується і підзони “Бойківщина”, будівлі якої у свій час згоріли внаслідок пожеж, а заміна їм до цих пір не проведена. Незавершеною залишається й підзона “Гуцульщина”, хоча в ній і встановлено 15 будівель. І справа не тільки у відсутності у до­брої половини пам’яток інтер’єрів, але й у тому, що тут не відтворено належним чином комплексу полонинських будівель та їх різновидів, типи зимівок, як важливої форми способу господарювання та розвитку гуцульських поселень, окремі типи хатніх і господарських будівель тощо. Повинні до­повнити і композиційно завершити згадані підзони пам’ятки сакрального будівництва – дерев’яні церкви ХVІІ-ХVІІІ ст. з теренів Буковини, Бойківщини і Гуцульщини, які зберігаються на місцях і які, при наявності в музеї коштів на спорудження замінників цим церквам на місцях, могли б бути перевезені, встановлені і збережені в Музеї.

Надзвичайно цінні будівлі перевезені і встановлені в зоні “Полісся” (автор експозиції Сергій Верговський). При всій архаїчності цієї зони і намаганнях надати поселенням їх древнього характеру, невирішеними залишаються питання встановлення комунікацій та огорож між садибами й окремими хатами, малими архітектурними формами, доповнення їх рослинністю, в тому числі й квітами, тощо, адже ці складові селянських садиб і сільських поселень загалом становлять невід’ємну етнічну ознаку українців.

Є резерви і для доповнень житлово-господарськими та громадськими будівлями зони “Поділля”, в якій зараз нараховується 29 різноманітних споруд. При всіх достоїнствах і мальовничості цієї експозиції, зазначимо, що, знову ж таки, забудову вулиці здійснено, по суті, з одного боку, хоча її можна було під час будівництва перенести більше на південь. На пониженні встановлено церкву і дзвіницю. Рідкісний випадок, щоб церкву на Поділлі ставили на найнижчому місці поселення, хоча й з дотриманням відповідних параметрів, в тому числі щодо влаштування церковного подвір’я. Крім цього, церква проглядається, фактично, з одного, східного, боку, не є домінантою поселення та сполучною ланкою в його забудові. Тут є резерв для розширення експозиції, зокрема встановлення ще кількох садиб і громадських будівель.

У Музеї в заскладованому вигляді знаходиться 17 різноманітних будівель, з них 12 ще піддаються відновленню. Одне з першочергових завдань Музею – здійснити їх встановлення і включення в контекст експозиції.

Час вдихнути нове життя в експозицію “Українське селох років”.

По-перше, необхідна трансформація створеного в експозиції рослинного світу, наукова розробка у зв’язку з цим проекту зелених насаджень та його поступова реалізація. По-друге, перенесення місця проведення традиційних ярмарків, днів народних майстрів, промислів і ремесел зі співочого поля саме в цю експозицію. Тут, принаймні у чотирьох – п’ятьох місцях, між хатами чи садибами знаходяться просторі площі, які можна використати з цією метою, включивши в цей контекст, звичайно, й самі хати, окремі з яких можна перетворити в осередки гончарства, вишивки, ткацтва, різьби та інших ділянок народної творчості відповідно до традицій тієї чи іншої місцевості чи регіону України.

Концептуальні засади трансформування цієї експозиції вже розробляються працівниками музею С.В.Верговським та І.І.Денисюк. Проектне просування цієї ідеї стане предметом подальших наукових розробок, переведення її у практичну реалізацію.

У зв’язку із сказаним набуває актуальності переосмислення місця “співочого поля” та місця проведення ярмарків, днів народних майстрів, промислів і ремесел між експозиціями Середньої Наддніпрянщини і Полтавщини. На сьогоднішній день, й упродовж багатьох років, вони перетворилися на конгломерат невдалого амфітеатру, стихійних місць торгівлі як виробів народного мистецтва, так і дешевого краму, численних стаціонарних та пересувних продовольчих торгових точок, концентрації пересувних санітарних вузлів, безводного ставка та ін.

На наш погляд, крім бажаного перенесення в експозицію нового села днів народних майстрів, промислів і ремесел, туди ж може бути переміщено і більшість свят, які щорічно організовує Музей. На існуючому співочому полі, у відповідно створеному середовищі (відновлення озера, ліквідація стихійної торгівлі, будівництво відповідного амфітеатру тощо) можуть проводитися, скажімо, свята Різдва з колядками, Великодня з веснянками, Івана Купала, Покрови, тобто ті, які мають глибокі народні традиції і за своїм змістом і духом доповнюють і оживляють експозицію старого українського села.

Одним з важливих завдань науково-експозиційної роботи повинно стати відтворення інтер’єрів хат, господарських і технічних споруд, де вони відсутні, а таких в експозиції Музею є значна кількість. Це особливо стосується хат і садиб, дуже цінних з архітектурно-мистецького та етнографічного боку, але не достатніх для повноцінного огляду через відсутність в них внутрішнього обладнання та інтер’єрів.

Крім цього, залишається чимале число пам’яток з недовершеними деталями з зовнішнього боку будівель та екстер’єру (недобудовані сходи, невлаштовані вікна, недовлаштовані перелази, ворота і хвіртки, колодязі-журавлі, коші печей, димарі, призьби, стіни, зруби та ін.).

Майбутня грандіозна робота по розбудові експозицій Музею не може бути виконана належним чином без створення власних проектно-реставраційних майстерень з відповідною матеріальною базою та залученням фахових майстрів. Те, що твориться зараз під виглядом реставрації, є псевдореставрацією. Це стосується, насамперед, робіт з деревом, пов’язаних із зміною підвалин, вінців зрубу, окремих деталей, обрамлень дверей і вікон, форми кріплень на кутах (замків), огорож і воріт, порід дерева та ін., а також покриття будівель соломою, очеретом, драницями, дошками, ґонтом. Майстри, які залучаються до цієї роботи, здебільшого не знають традицій народного будівництва, не розуміють самої суті реставрації, та не знайомі з її принципами та методикою.

Основне правило реставрації – “Не нашкодь!” не діє. Отже, проблема фізичної збереженості пам’яток дерев’яного будівництва та збереження водночас, при проведенні реставрації, автентичності конструкцій і матеріалів, на сьогоднішній день є дуже актуальною і належить до числа першочергових у діяльності Музею. Розмови про створення при Музеї школи (чи шкіл) народних майстрів ось уже майже 20 років не знаходять реалізації, і це в той час, коли катастрофічно стає все менше і менше майстрів, знайомих з традиціями народного будівництва, коли в експозиції цілий ряд пам’яток знаходиться в аварійному стані, коли терміново потребують кваліфікованих ремонтів та реставрацій крила вітряків, механізми водяних млинів, деталі зрубів, покрівлі хат, господарських, технічних будівель, хатні печі та ін.

Важливою і, водночас, складною постає проблема ландшафтного озеленення та належного використання ландшафтних особливостей усієї території Музею – як в експозиційних зонах, тобто зонах, забудованих пам’ятками народної архітектури, так і в прилеглих до них незабудованих, іноді великих за площею, як це, скажімо, в зоні Гуцульщини, ділянок. Створений природою неповторний ландшафт з лісами й перелісками, ярами, полонинами, горбами, ставками, потічками є однією з найбільших привабливостей Музею. У нього чудово вписуються хатні, господарські і громадські будівлі музеєфікованого старого українського села. У той же час великим дисонансом виглядають сучасні торгові точки, будівлі для охорони, різні вказівними по усій експозиції музею тощо. Отже, належне розв’язання цього питання потребує дуже кваліфікованих фахівців: дендрологів, ландшафтних архітекторів, етнографів, географів, дизайнерів та інших.

У цьому контексті до серйозної слід віднести і роботу по створенню зон відпочинку, які на сьогоднішній день у Музеї, практично відсутні. Такі зони стихійно створюють для себе самі відвідувачі Музею, часто у невідповідних місцях, біля, а то й під самими пам’ятками, біля транспортних артерій чи екскурсійних доріг тощо.

Набула актуальності й проблема автентичності свят і обрядів, способів оживлення експозицій.

При наявності різних, часом протилежних, думок, належить концептуально визначитися, що сповідує Музей: відродження народних традицій і включення їх у сучасний культурний контекст, сценічний показ свят і обрядів, чи шоу і бізнесові інтереси?

Оживлення експозицій – це не тільки свята і обряди, але й діючі вітряки та водяні млини, кузні і гончарні майстерні, інші ділянки традиційних ремесел і промислів.

З часу заснування і до нинішнього дня не збудовано адміністративно-науковий корпус з фондовими та експозиційними залами, бібліотекою й архівом, актовим та кінозалом, науковими лабораторіями, майстер-класами, офісними приміщеннями тощо та спеціальних будівель для розміщення закладів громадського харчування, екскурсійного бюро та квиткових кас, реалізації сувенірної продукції, виробів народного мистецтва тощо. Відсутні належним чином оформлені інформаційні стенди, малі архітектурні форми декоративно-технологічного призначення та ін.

Належить провести капітальний ремонт виставкового павільйону, який не діє ось уже близько 20 років, здійснити реконструкцію під’їзної дороги до Музею з облаштуванням автостоянки, облаштувати вхідний вузол до Музею та ін.

Проблемою з проблем залишається впорядкування земельних питань, охоронних зон та довкілля Музею в цілому.

Здавалося, що питання відведення Музею землі було вирішено ще в 70-і роки минулого століття. Зокрема, 22 грудня 1972 р. Києво-Святошинська районна рада Київської області видала Музею акт на право постійного користування землею площею 97,7 гектарів землі із землекористування радгоспу “Хотівський” для розміщення експозиції, у 1975 р. на підставі розпорядження Ради Міністрів УРСР від 29.07.1975 р. №560-р та рішення виконкому Київської обласної Ради депутатів трудящих від 17.07.1975 р. №281 Музею виділено 1,5 га землі з землекористування радгоспу “Хотівський” Києво-Святошинського р-ну Київської області під розширення під’їзного шляху до Музею, у 1977 р. Києво-Святошинська районна рада видала Акт №про закріплення у безстрокове і безоплатне користування 35 га землі для будівництва другої черги Музею народної архітектури та побуту України. Пізніше було виділено 0,1 га землі для облаштування центрального входу в Музей. Всього було виділено 134,3 гектара землі.

Як це не дивно, ось уже кілька років Музей не може домогтися реєстрації згаданих актів Київською міською державною адміністрацією, яка вважає їх недійсними і пропонує Музею оформити землевпорядну документацію наново. У той же час відповідно до рішення Конституційного суду України від 22 вересня 2005 р., справа №1-17/2005, усі документи, в тому числі із земельних питань, попереднього періоду вважаються дійсними і потребують лише переоформлення, без припинення прав.

Разом з тим у цій справі є проблема. На частині ділянки 35 га, виділеній Музею у 1977 р., живуть мешканці села Пирогів. Коли ця земля закріплювалася за Музеєм, передбачалося відселення пирогівчан і надання їм квартир. Упродовж рр. за рахунок коштів Українського товариства охорони пам’яток історії і культури з 19 будинків були відселені 39 сімей і надано їм квартири. 58 родин залишились невідселеними. Але й ті родини, які отримали квартири, внаслідок бездіяльності дирекції Музею, знову повернулися назад, позаселяли відселені будівлі родичами, провели ремонти, облаштування будівель і двору тощо, тобто господарюють як повноправні власники. Ось уже 20 років як ця проблема не вирішується і дісталася у спадок новому керівництву Музею. Київська міська рада та міська державна адміністрація повністю переклали вирішення питання відселення пирогівчан на Музей, тим самим порушивши постанову Ради Міністрів України від 1976 р., у якій зобов’язувались вирішити питання відселення мешканців села Пирогів Київський міськвиконком і Музей.

Вирішити цю проблему самостійно Музей не може. Коштів, і то не малих, для відселення і придбання квартир Музей не має. У плані заходів по розвитку Музею на роки, який перебуває на затвердженні Кабміну, таких коштів також не передбачено. Правом на виділення ділянок для будівництва жител для пирогівчан на прилеглих до Музею і села Пирогів землях Музей не наділений. Тим більше, ці землі, тобто територія перспективного розвитку Музею та охоронних зон ще у роках були незаконно розділені Київською міською владою в оренду різним бізнесовим та іншим структурам, і нині це питання є предметом судових розглядів.

Піти найлегшим шляхом – відмовитися від ділянки, що забудована житлами пирогівчан – реально, але неправильно і шкідливо для музейних інтер’єрів: ділянка з помешканням пирогівчан розміщена в центрі експозиційного вузла, розділяє, по суті, експозиції “Полтавщина і Слобожанщина” та “Південь України”, саме на відселених площах повинні були, за задумом, бути продовжені їхні експозиції. Ми вже згадували однобічну забудову зони “Полтавщина” та проблеми зони “Південь України”. Крім цього, через згадану причину, відсутній органічний перехід із зони “Середня Наддніпрянщина” в зону “Полтавщина”, шлях туди веде через необлаштоване “співоче поле” та численні торгові стаціонарні і пересувні торгівельні точки – з одного боку, і притулені до них сучасні будівлі пирогівчан – з іншого боку.

Ідея інтегрування села Пирогів у музейну експозицію є цікавою, але настільки складною для практичної реалізації, що потрібна комплексна розробка, починаючи від концепції і до здійснення практичних робіт по музеєфікації сучасного села. І це за умов, що на такий варіант згодяться самі мешканці Пирогова.

З відстані часу мусимо поставити і запитання: а чи не була допущена у свій час помилка щодо розширення території Музею за рахунок частини села Пирогів? Чи не був занадто сміливим і ризикованим такий задум? Маємо на увазі не авторів проектів експозицій архітектора Віктора Красенка (експозиція “Полтавщина”) чи архітектора Петра Лошака (експозиція “Південь України”), а людей чи установи, які приймали ці рішення.

Не менш важливою є й проблема встановлення охоронних зон Музею та захисту довкілля.

Місце розташування Музею на південній околиці Києва було вибрано невипадково. Саме тут зберігався,та ще й досі зберігається, характерний для України унікальний етногенний ландшафт з чисельними ставками, вербами і левадами, нивами, ярами, горбами і долинами, який разом з Музеєм становить єдине органічне тіло, надзвичайне багатство і красу природи і вписаних в неї пам’яток народного будівництва України Х\/І-ХІХ століть. Такі унікальні етноландшафтні куточки стерті урбанізацією з лона землі біля столиць більшості європейських країн. Саме це дозволяє віднести Музей біля села Пирогів до найкращих у світі і спонукає до захисту його середовища.

Тим більше, у цьому середовищі, незвичайної краси витворів природи, знаходяться надзвичайно цінні пам’ятки археології доби палеоліту, трипільської і зарубинецької культур, давньоруського часу та ін.

На жаль, ось уже кілька років з боку Київської міської державної адміністрації йде активний наступ на ці національні святині.

Згідно з постановою Уряду України 1976 р. вже в ті часи повинні були бути розроблені проект розвитку Музею і проект охоронних зон. Однак, пройшло понад три десятиліття, а затвердженого належним чином і введеного в дію документу щодо охоронних зон Музею й досі немає. Із підписаних і затверджених схем охоронних зон Музею, де визначено території його розвитку, охоронні зони забудови довкілля та зони охоронюваного ландшафту на сьогодні є схема 2005 р., затверджена тогочасним міністром культури України І.Ліховим, хоча під неї, на жаль, відповідна документація не розроблялася. У 2007 р. появилась так звана “скоригована” схема охоронних зон Музею, затверджена колишнім міністром культури України Юрієм Богуцьким, яка, по суті, кладе хрест і на охоронні зони, і на сам розвиток Музею. При цій схемі унікальний ландшафтний і культурний комплекс Києва і всієї України може бути похований назавжди, відійти у вічність з печаттю великого сорому для усіх нас, нині сущих. Вже зведена 24-поверхова будівля біля авторинку, яка з’явилася останнім часом, спотворила унікальне придніпровське довкілля. А що буде, якщо такими потворами почнуть забудовувати усе довкілія, в тому числі упритул до музею?

Проти цього боролися і борються відомі люди країни – визначні вчені, громадські, культурні і політичні діячі, окремі з них присутні тут, на націй конференції. На жаль, навіть голос таких людей не доходить до сумління київських чиновників. Ось уже кілька років з боку Київської влади іде активний наступ на національні святині. Ще в рр. прилеглі до Музею землі, які знаходяться в охоронних зонах і становлять територію розвитку Музею, тобто продовження побудови його експозиції, роздані в оренду різним фірмам, з однією з яких, Укрінвестбудом, ось уже два роки триває судовий процес.

Ситуація вимагає активізації громадськості Києва і всієї України, об’єднання зусиль української інтелігенції, депутатів усіх рівнів у справі захисту Музею і його довкілля. Важливою ланкою у цьому ланцюгу має стати й зокрема ухвала з цього приводу нашої конференції.

З інших проблем та актуальних завдань Музею назвемо:

• продовження наукових пошуків та експедицій, особливо в ті райони, з яких належить перевезти в експозицію Музею пам’ятки народного будівництва; це, зокрема, регіони Слобожанщини, Півдня України, Буковина, Бойківщина, Гуцульщина, Покуття та інші регіони;

• наукове опрацювання, систематизація та узагальнення величезного за обсягом експедиційного матеріалу, який знаходиться в архіві і фондах Музею, та його публікація у вигляді музейних наукових збірників (щорічників, можливо, і квартальників). Досі Музей, завдяки старанням Г.А.Скрипник видав два поважні наукові збірники (2005 і 2008 роки), які, крім іншого, містять і публікацію цінних польових матеріалів. Видання щорічного наукового збірника Музею, який знаходиться в системі Національної академії наук України, є обов’язком і справою честі наукового колективу.

• створення археологічної зони, зони унікальних пам’яток народної культури України та зони містечкової України XVIІ-ХІХ ст.

Чимало з перерахованих проблем і видів робіт закладено у розроблений Музеєм “План заходів із забезпечення повноцінного функціонування і розвитку Музею” роки), який пройшов експертну оцінку багатьох міністерств і відомств України і, нарешті, 11 вересня нинішнього року переданий на затвердження Кабінету Міністрів України. 23 грудня 2009 р. Кабінет Міністрів України своїм розпорядженням затвердив цей план. Реалізація цього плану, за умови виділення передбачених у ньому коштів, може допомогти розв’язати проблеми, згадані вище.

Зроблено за 40 років діяльності Музею багато, але чимало належить ще зробити. Тож побажаємо колективу Музею у доброму здоров’ї і гараздах подальшої самовідданої праці на благо України, для добра українського народу!

Источник: http://etnoua.info/novyny/nmnapu-na-vidtynku-svoho-40-richchja-pavlo-fedaka/